Що має Джек Воробей до стюардеси?

Колись, коли ще я вчилась в гімназії і не любила писати твори з української мови на різні надумані теми, вчителька з фіолетовим волоссям (якій я дуже-дуже вдячна зараз, за те що все таки привила любов до рідної мови!) задала нам розповісти у письмовому вигляді – “Як моє прізвище повязане з майбутньою професією”… Довго я ламала собі голову, яку б це професію “привязати” до горобця))) Але мені ще, можна сказати, пощастило… Співчуваю Влоху, Cмердюху і Крисі)))) Жартую, в нас таких не було)))
Ну от, я собі придумала, що буду журналісткою. Понаписувала всякого, намагалась бути переконливою))
IMG_3404

Тепер нарешті моя професія дивним чином повязалась з прізвищем:)

А почалось все з непереборного бажання літати! І це бажання вплинуло на вибір місця для відпустки декілька років тому. Я так і казала тоді: “не знаю куди, але, щоб літаком!”. Вперше купувала квитки он-лайн, та й летіла мало не вперше (свій дитячий досвід згадувала смутно, давно це було). Сиділа біля мене моя Анет, казала, що треба боятись)) …Я пробувала, але не виходило;) Навпаки, не могла відірватись від вікна і вигляду Києва підсвіченого світанковим сонцем! Це найбільший (хоч може і єдиний) плюс Жулян – іграшковий Київ, як на долоні.
Так би й просиділа 2 години з поглядом в небесах, якби Анет не звернула мою увагу на стюартів. Одного я ще досі памятаю! ) Звали Максим! Дівчата теж були дуже милі, усміхнені, життєрадісні… Вже тоді почала закрадатийсь думка – як же це круто;)
А потім були Дубаї, Кийтай і Індія (все за один рік). І кожен раз чекала наступного польоту. І навіть вертаючись додому після 3-місячної мандрівки, сиділа в аеропорту і думала, що хочу знов летіти, дуже хочу!

І сталось так, що покинула я Індію на 2,5 місяці раніше закінчення модельного котракту. І ще мене запросили на весілля в Київ бути дружкою. А ще випадково (?!?) в Києві був день відкритих дверей в найкращу в Світі авіакомпанію…
Весілля було в суботу, в неділю вихідний, в понеділок – день відкриттих дверей. От, думаю, піду,послухаю що й до чого раз я вже в Києві (спеціально я б не їхала, це все було на рівні божевільної мрії), дізнаюсь більше про цю загдкову професію.

Метро київське – то гірше всякого лабіринту! Мені набагато легше зорієнтуватись в Китаї, в Індії… Тільки не на Батьківщині. Саме тому, в понеділок зранку я поплутала переходи-станції… Саме тому спізнилась на 15 хв…

І от добігла я в Редісон Блу, віднайшла конференц зал, заходжу… І – “Картина Рєпина”… Весь зал набитий дівчатами (близько 100) (хлопці теж були – десь 20 чол) і всі, як одна – волосся зализане в хвостик, чи гульку, білі сорочки з рукавами, спідниці за коліно… Їм дві дамочки ведуть презентацію. І тут я виходжу на авансцену: волосся розпущене, плаття вище колін, на бретельки, жовте, в горошок і квітки… В залі наступає декількасекундна тишина, я вибачаюсь, усміхаюсь якнаймиліше і шукаю де б це забитись, щоб забутись))) Дами продовжують презентацію, а я сиджу думаю: я тут, звичайно, пролітаю…але тепер хоч буду знати, як в Києві дівчата готуються до співбесід.

По завершенню просять всіх по черзі підійти, дати резюме і 2 фото. Оскільки йшла я на “день відкритих дверей”, то, зрозуміло, ніякого резюме в мене нема… Відчуваю себе конкретним лузером… Але все таки підхожу до однієї з дам, щоб пояснити свою ситуацію (і не їсти саму себе потім, що не проробила всі варіанти (це в мене напевно від мого колишнього Біг Боса навик такий появився – називається “дожимати”). Думаю, зараз вона мене так культурно відішле… конкуренція величезна, а їм що плюс один, що мінус – різниця невелика. А вона мене питає, чи маю я резюме в електронному варіанті. І я, само собою б і не мала (бо воно мало бути на анг. мові), але якийсь час до того подавалась на одну юридичну вакансію в міжнародну компанію і вони мене попросили перекласти резюме. На ту роботу мене так і не взяли, але англійське резюме в папці вихідних повідомлень електронної пошти зіграло свою роль;)
В бізнес-центрі готелю мені любязно погодились роздрукувати резюме, навіть грошей не взяли. Фото на паспорт в гаманці завжди є – давня корисна звичка. Єдине, чого все таки не знайшлось – це фото в повний зріст. Здала я це все та й пішла собі мало вірячи у те, що мені подзвонять.

А мені подзвонили, якраз коли я попивала з коліжанкою обіднє лате, попросили прийти на другий тур наступного дня. Після другого туру запросили на третій… Так я й не счулась, як пройшла всі етапи відбору. (Як потім виявилось і наскільки мені відомо зі 100 дівчат відібрали тільки 2). І ніхто з рідних і близьких тоді ще не знав про мої наміри. Попросила тата відправити мені скани документів, але не розповідала що то за робота і де. Мама завжди казала, що я тайнус-агентус))

А потім були тижні вагань, надій, сподівань, питань, відповідей… Важко, дуже важко було зробити цей крок, наважитись на щось зовсім нове та інше, поїхати в невідомий світ, в мусульманську країну з тропічним кліматом… І не на три місяці, як в Китай…
Це все ускладнювалось проходженням медоглядів, оформленням довідок, перекладом документів. Декілька разів я зупиняла все і відмовлялась від цієї можливості. Тоді находив якийсь панічний стан, відчуття того, що не варто упускати цей шанс.

І ось вже 5,5 місяців як я тут – в Катарі. Звичайно, багато що виявилось зовсім не так, як я собі уявлала – щось гірше, щось краще. Але на даному етапі я дякую Богу за ті всі зміни, випробування, враження, які послав Він мені протягом цього часу!



Comments:

74 коментарі

Залишити відповідь