Літати, чи не літати?

Після мого посту Про звільнення, мені почали писати дівчата, які планують стати стюардесами, з питаннями про ті наші звірячі правила, про які я так часто згадую, але завжди якось оминаю цю тему. Сьогодні теж ще не той день, коли я повністю розкрию всі карти. Сьогодні в мене є так багато причин написати розгромний пост про свого колишнього роботодавця… Але сьогодні я хочу розказати, за що я його любила, що саме тримало мене 3 роки в компанії, не зважаючи на всі мінуси. Це, до речі, найдовший термін працевлаштування в моїй історії.

Хто пам’ятає колись я писала про Індію (Перші враженняНью-ДеліДелі), в яку модельна агенція відправила мене на 3 місяці. Через менше як 2 тижні я добилась того, щоб мене добровільно-примусово відправили додому, достроково розірвавши контракт зі мною. Я веду до того, що там, де справді погано, я довго не затримувалась.

Я не буду тут співати хвалебні оди своїй компанії, в моєму серці не залишилось до неї жодних почуттів. Але я просто напишу про факти, про свою історію, яка може комусь допоможе відкинути сумніви йти в стюардеси, чи ні…

Коли давним -давно, здається в іншому житті, я ще дуже мало літала, коли ще були мурашки по тілу кожен раз, коли піднімають по трапу літака, коли дивилась на стюардес з невимовним захопленням і намагалась уявити собі, яким життям вони живуть, коли мимоволі закривала очі і мріяла хоч на день опинитись в їхній шкурі, коли ще думала що для роботи стюардесою потрібно закінчувати якийсь авіаційний інститут, чи тому подібне… Тоді я ще й уявлення не мала що таке держава Катар. Я була без роботи, неохоче відсилала резюме на різні юридичні вакансії і паралельно переглядала вакансії у сфері туризму. Досвід вів мене у напрямку юриспруденції, а моі мрії у напрямку туризму. Тут раптом я натрапила на оголошення з Катару. Професійно складена пропозиція, цікаві умови праці… Тоді почала гуглила про Катар, побачила, що це щось типу Еміратів, тільки менш відоме і менш розкручене.

Про те, як я проходила відбір і співбесіди я вже писала у цьому пості

Тоді коли дівчата вже весь нет обрили в пошуках інформації про країну і компанію, спілкувались на різних форумах, обговорювали всі нюанси, тоді я й поняття не мала про існування тих форумів, не було жодної знайомої людини, яка б могла злити якусь інсайдерську інформацію. Доводилось покладатися на власну інтуїцію і різні знаки.

Коли я пройшла вже всі етапи відборів Києві, мені прислали лист-вітання з Катару і попросили пройти медичні дослідження. Тоді я вирішила сказати сестрі (до того про моє рішення не знав ніхто, я навіть боялась людям говорити про свою чудернацькі витівку, думала всі будуть крутити пальцем біля віска і відговорювати від божевільного задуму). Тому нікому не говорили, не хотіла щоб хто небудь вплинув на моє рішення. А коли побачила скільки і які складні медичні дослідження треба зробити, то включила задню… Думаю, скажу Олені, вона мене почне відмовляти, скаже, щоб одумалась, і по всьому. А вона, на моє привелике здивування, сказала: “це цікаво!! Твоя затія з Індією була ненормальна, а це дуже навіть цікаво”…

“То ж треба!” – подумала я, це додало сміливості. Взялась за медичні дослідження, які вони вимагали. Зрозуміла, що наша медицина глибоко застрягла в совєтському періоді. Про дослідження зору, слуху, які вимагали з Катару, у Львові ніхто навіть не чув, ні в державних клініках, ні в приватних. В нас робляться тести за радянськими системами, і ці тести в світі не визнають. На допомогу прийшов дядько-лікар, який все життя був ангелом-охоронцем нашої родини, в будь-який час дня і ночі рятував. І в цій історії він відіграв неоціненну роль… Якби не він то, мабуть моє життя склалось зовсім інакше.

Тести я перекладала в більшості сама, тільки декілька документів здала на офіційний переклад. Ви би бачили на якому папірчику мені видали результати аналізу про групу крові…мені було стидно таке здавати на переклад… Я відправляла документи сама не вірячи в те, що хтось їх сприйме всерйоз. Але, як на диво, все це Катар прийняв.

Рівно через три місяці після співбесіди мені дали візу в Катар. Подзвонили рано-вранці на мобільний і сказали, що мій рейс через 3 дні. Тільки тоді я почала збиратись (до останнього не вірила, що я справді полечу) і говорити всім про свою нову роботу.

Прилетіла в Катар в кишені з 100 доларами))), сестра всунула перед виходом. Я ж не працювала толком вже рік, а просити в когось не люблю, та й їхала ж я не на відпочинок, а на роботу. (Ті гроші так мені й не знадобились, привезла ту саму купюру при першій відпустці.)

В Досі в аеропорту мене зустріла жіночка. Хоч це була десь 1 ночі, вона повезла мене в офіс. (те його відділення, яке працює цілодобово). Там мені дали 2000 ріал (~550$). Гроші, щоб не засохнути до першої зарплати.

Жіночка не була надто балакучою, і я теж більше дивилась по сторонах, розглядала місто. Єдине, що спитала, чи можна десь зупинитись біля магазину, води купити. Вона сказала, що мене в кімнаті чекає корзинка.
Це так мило було: гарненька корзинка наповнена необхіними речима – різні снеки, засоби гігієни, вода.

net_957

Для мене основна вимога до житла – щоб воно було чисте. Після поїздок за модельними контрактами, це вже теж було, як розкіш.
Квартира була чиста і простора, в ній, ще до нас ніхто не жив. Мені видали нову постіль, посуд, чайник, тостер, всю іншу необхідну побутову техніку. Сказали, що сусідка приїде вранці. Я пів ночі розкладала речі, обживала житло і з легким переживанням лягла спати: кого ж подарує мені доля в сусідку. Зовсім незнайома людина буде ділити зі мною дах, холодильник)) Доля подарувала Камольвару, унікальну сусідку, яку я ще досі не розгадала. Ми з нею дивним чином ладили, не розмовляючи роками. В нас не було жодної сварки, жодного конфлікту. Декілька разів я грюкала несамовито в її двері, але чомусь в той час її не було вдома, важко було з нею сваритись. Про Камольвару треба писати багато, а тут зовсім не про неї.

Скажу тільки, що будьте готові, що вас поселять з зовсім незнайомою людиною. В нашій компанії політика: не селити двох дівчат одної національності разом. Комусь пощастило більше, їм попались європейки, слов’янки. Комусь пощастио менше, їм попались нечистюлі, грубіянки. Мені попалась Камольвара))) Їй я вдячна за те, що просто дозволила мені жити своїм життям. Вона створила ефект привида: я ніби й знаю, що живу не сама, але більш нікого не бачу, деколи чую скайп-сесію тайською по тайському часу (5 год ранку), але то дрібниці.

Це ми з Камольварою, під час святкування нового року.

net_960

Я знаю, що вона виглядає, як молодша сестра мені… Але на цьому фото їй вже було 32, мені – 25.

В перший же вечір проживання в Катарі наш будинок загорівся. Якраз тоді, коли я нарешті отримала доступ до інтренету, переписувалась зі всіма, розказувала, як долетіла, як перший день, як житло… І само собою зрозуміло, що я була надто зайнята, щоб реагувати на пожежну сигналізацію. Цей безперевний писк не міг зашкодити моєму спілкуванню з друзями і батьками, і навіть рев сирен пожежних машин не зігнав мене з ліжка… То все не стосувалось мене. В мене тут нет з’явився і нехай весь світ почекає… Сусідка моя теж незворушно сиділа в кімнаті. Єдине, що нас схаменуло, це божевільний стукіт в двері. Охоронець прибіг нас забирати. Хоча Камольвара і на це не відреагувала, поки я не затарабанила їй в двері.

Ми вибігли в піжамах на вулицю, там вже були всі, виявилось, що ми були останніми… Як все таки дивно побудована людська психіка: ми добре знаємо, як себе поводити в надзвичайних ситуаціях, але не можемо повірити, що це відбувається насправді.

В мене навіть збереглось архівне відео, бо з телефоном я в той вечір так і не розлучилась)))

Пожежа

Компанія спрацювала гарно. Завезли нас в інший будинок, привезли нам їжу, хоч і фастфуд, хоч я і не їла нічого, але приємно. Через 2-3 години нас повезли всіх додому. Моя кімната так і залишилась неушкодженою. Та й взагалі не було видно жодних змін в будинку. Але я стала більш уважною до пожежних сигналізацій. Кожного ранку в дівчат горіли тостери, і я кожного ранку виходила хоча б в під’їзд, глянути на скільки все серйозно. Камольвара й надалі залишилась в кімнаті наглухо замкнена.

Вся моя група жила на одному поверсі.

Це дівчата з моєї групи (20 дівчат, 12 національностей). Ми разом святкували Новий рік 2013, бо він припав на період навчання, коли не можна було покидати апартаменти після 22 год.

net_961

 

Весь наш будинок був для стюардесс, які прибули в Доху прибизно в один час. Всіх нас повідомили при заїзді, що з часом нас переселять в іншій дім з кращими умовами, хоча коли конкретно, ніхто не знав. Мені подобалось моє житло, в мене був гарний вид, пташки весь час прилітали.

IMG_4831 IMG_4664

Був балкон, на якому я любила просинатись вранці. Але там захлопувались двері. І як раз в той день, коли моя Камольвара вранці на світанку поїхала до лікаря, а я вийшла на потягуночки,… перетяг захлопнув мене на тому чарівному балконі… Я жила на 5му поверсі, перехожі чловіки не сприймали мої крики в серйоз, проходили мимо…Вже коли я почала уявляти, як засохну тут і від обезводнення втрачу здоровий глузд, а може й зомлію… (фантазія в таких умовах є просто безмежною), мене почула сусідка з іншої квартири, українка. Вона тоді довго не могла повірити, що хтось надворі кличе її ім’я українською, думала, їй причувається… Але вийшла на балкон і побачила мене на сусідньому балконі. (Мене вже давно не дивують дурні комедії, життя часто створює набагато смішніші ситуації).

Все наше життя 2 місяці займало навчання. Ми починали вранці в 7 год, додому вертались в обід, їли, спали, вчилась, їли, спали. В п’ятницю був вихідний. Тоді ми вирушали на дослідження міста і шопінг молів.

Це унікальне фото, перше і останнє, яке вдалось зробити під час навчання. Потім зайшов інструктор і сказав, що нам строго – настрого заборонено корисуватись телефоном, чи будь-якими іншими камерами.

net_958

А так мій стіл виглядав вдома

net_959

Я писала розповіді  про навчання – Вічний студентСвятвечір в КатаріЙорданські купанняОстанні дні навчання. Це був період зародження крил, коли все таке нове, коли отримуєш море нової інформації щодня, дізнаєшся про новий світ, паралельне життя. Воно захоплює! Я напевно надто емоційна, але кожен день, коли ходила по сходах навчального комплексу на перервах між заняттями, мене не покидало відчуття магії здійснення мрії в життя, я боялась, що це може виявитись сном, не хотілось прокидатись.

І дуже добре, що я вже мала досвід роботи, яка мені зовсім не підходила, яка розкрила очі на справжню мрію, роботи, яка була настільки нудною, що додала сміливості повірити в мрію. На тій роботі я писала таке To work…

А далі ми почали літати, розлетілись в різні куточки Світу. Мій перший рейс – Копенгаген, море людей, всі неймовірно симпатичні і так багато п’ють. Я валилась з ніг, коли потрапила в готель, але емоції лились через край, не могла спати. Приїхав хлопець з України, незабутній сюрприз. Я ще так переживала тоді, чи на роботі нічого не скажуть. Виявилось, на лейоверах всі живуть своїм життям і нікого не хвилює де і з ким ви його проводите.

Моє фото з Копенгагена, перед рейсом в Доху

net_962

В перші місяці було взагалі класно! До мене завжди хтось приїжджав: батьки в Варшаву, сестра в Мілан, привозили мені гостинець з дому і речі, які не вмістились в 20 кг при переїзді в Катар. Я часто зустрічалась зі знайомими по всьому Світу. Це дуже помагає, коли ностальгія за домом.

Коли в перший місяць я попросила різні європейські напрямки, мені то все дали. Але лютий в Європі не найкращий, мокро, холодно, сиро… Після того я перестала просити Європу назавжди. Почала літати в Африку, Азію, всюди, де тепло і сонячно. Тоді я зрозуміла, що я той птах, який із теплих країн родом.

На третій місяць всіх дівчат з мого будинку переселили в новий житловий комплекс, який складався з 10 будинків. Уявіть собі 10 будинків наповнених стюардесами різної національності, “рай в Досі” – так його називали деякі мої друзі-хлопці.

В нас був свій тенісний корт, баскетбольне поле, басейн і спортзал. Хоч я відвідувала тільки спортзал, але наявність всього решта не могла не радувати, придававши житлу додаткового статусу.
В нас була ще дуже модна підземна парковка, зручності якої я  оцінила, коли вперше заїжджала туди. Але явно переоцінила, коли виїжджала вперше… заділа бампер… Буває…;)

Моя хатка була одною з основних причин, чому я протрималась в Катарі так довго. Мені справді пощастило потрапити в цей модний компаунд, та й ще й отримати одну з найбільших квартир в ньому. В мене було гіганське ліжко, своя ванна кімната, гардеробна. Балкону не було, але воно і добре, враховуючи попередній досвід. Виду з вікна теж не було, але завжди було чути, коли з-під будинку вже відїжджав мій автобус, який я потім доганяла…це такий мій передробочий спорт;)

net_954

Це маленький елемент мого гніздечка

net_953

Камольвара далі вела відособлений спосіб життя і жодним чином не втручалась в моє. Правда, і від прибирання квартири вона теж самоусунулась. Тому в ті дні, коли я перемивала всі підлоги самотужки, в мені поселялась тиха ненависть до сусідки-привида. Але до моменту, коли вона знову появлялась на горизонті, це почуття звичайно минало.

Кожні пів року – рік нам давали різні навчання. Стюардеси їх не дуже люблять, бо на роботу ходити треба, а льотні години ніхто не платить, тому зарплата така собі… Але насправді в них вкадаються великі коши. Компанія розуміє, що стюардеси – це один з найважливіших ресурсів. Я любила навчання, бо я взагалі люблю вчитись, люблю теорію більше, ніж практику)) Тим більше навчання справді цікаві, помічні в роботі. Правда бувало таке, що декілька років підряд показували ті самі відео, і ті самі слайди… Але це напевно з метою закріплення метеріалу. Бували також викладачі зануди, вони для мене звучали, як колискова. Але це скоріше вийнятки. Загалом, я дізнавалась багато новго про людей, які з нами мандрують, про специфіку професії, про те, як бути на висоті, навіть, коли ледве на ногах тримаєшся. Напевно тому, всі мої польоти проходили успішно, не було конфліктів, хоч люди літають зовсім непрості. Я навчилась змінювати їхній гнів на радість.

Робота стюардеси є унікальному в своєму роді. Ніяка жодна професія не дасть можливості ТАК багато подорожувати щомісяця, зустрічати ТАК багато людей різних національностей і культур та ще й находити спільну мову з ними! Крім того, ця робота вчить поводитись професійно, навіть тоді, коли просто по-людськи хочеться комусь заліпити;); або просто по-людськи хочеться звалитись, відключитись, зомліти….а стюардесам не можна, в них сили надлюдські; або просто по-жіночому заплакати, коли все йде на перекосяк, стюардеси не плачуть, стюардеси вміють сміятись на всі 32 завжди, бо усмішка – це частина форми.

Стюардеси бавлять себе дорогими подарунками, бо заслужли і бо можуть собі це дозволити. Нікого не треба просити про омріяні туфлі-сумки-косметику-ґаджети. Карточку в руки – і на божевільний шопінг, доки совість дозволяє. Стюардес робота зобовязує наносити бездоганний макіяж, доводити зачіску до ідеалу, вміло підбирати парфуми.

Мої роки роботи стюардесою – це був 100 процентний час для себе, коли ніяких обов’язків, коли повна свобода. Я читала книжки, малювала, вишивала навіть! Я могла годину пити каву зранку, годинами теревенити по скайпу, цілими днями писати свої пости… І ніхто на Світі не міг мені сказати, що я якось неправильно витрачаю свій час.

Це мої картинки

net_956 net_955

Чи йти в стюардеси? Звичайно йти! Якщо життя кидає такий шанс, за нього треба хапатсь обома руками! Це не робота на все життя! Ой ні, не раджу! Але після цієї роботи, життя вже точно змінить свій курс.

Я напишу про все страшне скоро;) Але надіюсь, що, можливо, після цього посту, воно вже не буде видаватися таким страшним.

 

 

 

 

 

 



Comments:

2 коментарі

  • Andios сказав:

    Знаєш є такі люди шо отак можу сказати шо з ними буде через 10 років і через 20 і так далі – нефакт шо воно так буде але сказати можна). А от з тобую все дуже незрозуміло. Я б навіть прогноз на півроку нетовже шо нарік по тобі б невидав напевне)

    Але взагалі видно шо зараз тобі дечого чильно бракує – і я навіть знаю чого. І сказати чесно мені цікаво як и з цим справишся. В будьякому випадку я вболіваю за тебе)

    А малюнок дуже непоганий навіть)

    • admin_miss сказав:

      Якщо мене важко спрогнозувати, то я рада, це добрий знак;)
      В мене є певний план, але поки все впирається в обставини, які від мене не залежать.

      А чого бракує?
      Мені точно бракує тепла, сонця, Далекого Сходу… Але всі думки в першу чергу спрямовані на вирішення прагматичних питань, тому на сантименти немає часу.

Залишити відповідь