Про прощу

В мене в житті була цікава подія. Я мало кому про неї розказувала. Вона з тих таких інтимних подій, які хочеться зберегти на дні душі. Але сьогодні я хочу поділитися нею з тими, кому можливо вона стане в пригоді.

img_9951

В мене був паспорт, перший мій закордонний паспорт, який вже через 3 роки втрачав свою чинність, а там був всього один штамп, один перетин кордону.

Я багато подорожувала, коли вчилась в школі, мала по два проїздних документи дитини одночасно, щоб встигати робити візи на всі ті країни, які відвідувала за літо. І тут, коли поступила в університет, коли отримала новий дорослий паспорт для подорожей, всі подорожі припинились: мені не відкривали візи, подорожі скасовувалися, відмінялись…. а я не переставала мріяти про незвідані світи.

В мене була робота. Робота за фахом, який я здобула в університеті, але від нудьги на якій я, щоб не здуріти, почала писати цей блог (за це я їй безмежно вдячна).

Життя було, як день сурка, крутилося все по одній схемі і не вело воно мене нікуди. Я дивилась на колег, які сумлінно трудяться кожного дня, вони щасливі, вони прекрасно виконують свою роботу, і не розуміла, що зі мною не так… я не могла себе примусити бути щасливою там. Я дивилась на небо через вікна офісних джунглів і уявляла, як хтось в цей час кудись летить серед хмар, бачить гори під собою, моря, океани… а я тут читаю якісь нікому не потрібні договори…

Тоді я ще випрошували різні відрядження. Поїздка на Закарпаття в БТІ була для мене, як свято, навіть попри те, що пів дня я проводила в машині і пів дня бігаючи з кабінету в кабінет по БТІ намагаючись щось комусь довести.

Тоді ще були дивні стосунки, які вели в нікуди, забирали море енергії і не давали нічого взамін. Було як два магніти, які прикласти не з того боку, вони відштовхуються, розряджаються… магніти хороші самі по собі, але занадто схожі, щоб співіснувати.

В той період мені навіть їжа не дуже смакувала, я схудла. Занадто багато сірого бачила я тоді в житті. А я люблю, коли все яскраво-кольорове.

Тоді дуже часто в снах я бачила різні подорожі. Я так хотіла побачити Світ.

 

img_2368

Тоді мене мама запросила у прощу. Вона не раз вже ходила і мене кликала, але воно якось зовсім було не моє. Я не уявляла, як можна чотири дні безперестанку йти, молитись. Я не розуміла для чого воно мені…

Але чомусь тоді я захотіла піти, видно відчула в цьому потребу.

 

Перший день падав дощ. Лив, як з відра і безперестанку. Ми промокли до нитки. Тоді я нарешті випробувала нові черевики, побачила, що вони справді надійні. Columbia (якщо що;)

Тоді я зрозуміла, якщо дуже довго йти, то болять не м’язи, мене боліли кості…вперше таке відчула.

Перший день був найважчим і найдовшим. Дощ заливав все. Але ми йшли, співали… коли було найважче, я дивилась на хлопця, який весь час біг вперід, щоб зупиняти для нас рух машин. Ми йшли, а він бігав, туди-назад. Коли було важко, я черпала енергію і натхнення від нього…

В перший день я зрозуміла, що коли здається, що дуже важко, в Світі точно існують люди, яким набагато важче, але вони не те що не здаються на своєму шляху, вони біжать ще швидше до своєї мети. В перший день я зрозуміла, що всі труднощі в житті відносні.

На другий день вийшло сонечко. Воно додало оптимізму, йти стало веселіше. Хоча тіло вже говорило про пройдений шлях, хода змінилась.

На шляху кожного дня в нас були зупинки в різних селах, там була Служба Божа. Там місцеві жителі частували нас всяким смачненьким. В другий день я оцінила людську доброту, доброзичливість і щедрість. Я зрозуміла, що ЯК би не було важко йти, але в житті завжди зустрічаються люди, які допоможуть полегшити шлях, які стануть в пригоді у досягненні поставленої мети. Якщо мета правильна і благородна, вони зроблять це без жодної вигоди. Треба пустити їх в своє життя і вдячно прийняти їхні дари.

На третій день цей шлях був дуже виснажливий. Мене проймали негативні емоції, я думала про все, за що себе хотілось пошкодувати. Мені хотілось плакати, навіть не плакати, а ридати. А всі навколо співали пісні на прославлення Бога. І я почала співати з ними: чим більше хотілось плакати, тим голосніше і завзятіше я співала. І цей спів додавав мені сили, ставало радісно і весело.

В цей день я зрозуміла: коли тобі важко, треба сміятись, веселитись, танцювати, бігати, через силу, через мус… треба випустити негативні емоції назовні! Не можна їх замикати в собі, вони руйнують внутрішній світ.

Четвертий день був найочікуваніший. Я знала, що в цей день ми прийдемо до монастиря, в який шли. Але в цей день потрібно (бажано) було висповідатись. З нами йшли монахи, вони сповідали. Але я ж звикла, що сповідатися треба в церкві, в темноті, коли священник захований в кабінці і не бачить тебе. Можна прийти, тихенько все розказати і неопізнаним піти. А тут отак от серед білого дня, серед дороги, він ж побачить моє лице і що він про мене подумає…

В цей день я змінила свою думку про монахів. Я зрозуміла, що це люди, які пізнали глибину віри, вони знають настільки більше, ніж ми… вони вміють любити і вміють не засуджувати навіть думками. Це була найглибша сповідь в моєму житті, найтепліше розмова. Я не відчула ні грама осуду, відчула підтримку, турботу… тоді так щиро захотілось стати кращою…

В четвертий день закінчилась наша проща, ми дійшли до мети. Було круте відчуття піднесенності і радості за пройдений шлях. Почуття, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Ця хода змінила мене, показала, що я можу набагато більше, ніж мені здається. І коли вже ніби немає сил йти далі, немає сил боротись, відкривається секретний ресурс, який показує нову грань мене.

А після прощі все ніби, як було, але вже зовсім інакше, появляється впевненість тоді, коли страшно зробити крок на зустріч мріям.

А потім  була Туреччина. Але не така, що “олінклюзив”, а така, де тільки квиток на літак, а все решта – експромт. Так почалась серія наших подорожей з Анет, про які я вже писала тут…Сім причин відвідати ТайландПродовження Семи причинНоворічна амстердамська історія

А далі були Дубаї. Я думала начальник мене звільнить, якщо ще раз піду у відпустку, але вирішила, що цю мандрівку мені більш шкода втратити, ніж роботу. Пам’ятаю, тоді я заробляла стільки (мало), що на цю поїздку треба було повністю віддати 3 зарплати, а до неї лишалось якраз 3 місяці. Я подумала, що все складається. 😉

В Дубаях я закохалась в мідл іст і появилась мрія тут жити і працювати.

З роботи мене все таки звільнили за згодою сторін. Це був кінець грудня 2011. В 2012 я вступила дуже легко: без роботи, без хлопця, але з великою вірою, що все буде добре.

Так і було. Вже в лютому мені запропонували модельний контракт в Китаї на 3 місяці. Я радо погодилась. В Китаї було круто! Це я вперше жила так далеко і довго без батьків. Хоча через 2 місяці почала сильно скучати.

А далі була Індія, з якої я втікла через 2 тижні і зрозуміла, що то певно не моє. Індія навчила мене цінувати всі ті блага, що мене оточують вдома, цінувати чистоту і порядок в Україні…

Якби тоді я не втікла з Індії, якби лишилась на всі 3 заплановані місяці контракту, то не потрапила б на співбесіду в Катар.

Але я втекла, тому на співбесіду потрапила. Якимось чудом мене тоді відібрали. (Про це я вже писала тут…“Що має Джек Воробей до стюардеси?”) і чудом я тоді все таки наважилась поїхати, дуже переживала…

Перед Катаром зробила собі новий паспорт, який вже через 2 роки довелось міняти, бо в ньому не залишилось вільних сторінок.

А потім кількість відвіданих країн досягла позначки 57….

Перший рік в Катарі я взагалі не могла повірити, що все це відбувається зі мною… я нарешті отримала роботу своєї мрії. Потім звикла;)

Від тої прощі пройшло 5 років, це напевно найбільш насичені 5 років мого життя.

Я там писала список про все те, за що йду в прощу. Його на прощі анонімно зачитували і всі люди молились за мене. Весь той список здійснився, все чого просила, було мені дано.

І я напевно б зберегла це в таємниці, але можливо моя розповідь допоможе комусь, хто намагається найти вихід зі свого замкнутого кола, хто втратив віру, чи надію, чи любов…

Бракує мені тут в мусульманській країні таких яскравих християнських переживань, бракує храмів в яких аж мурашки по тілу від тої святості, бракує розмов з мудрими монахами… але як тільки появиться нагода бути  в Україні в потрібний час, то обов’язково піду знову на прощу.

img_2162

 

 



Comments:

2 коментарі

  • Lina сказав:

    Галина, вітаю! З великим задоволенням прочитала про прощу. Взагалі я дуже рада, що натрапила на твій блог. У мене наразі щось подібне в житті, воно крутиться по одній схемі і не веде мене нікуди. Ось зараз сиджу в офісі, за вікном мете сніг, а я як раз думаю про те, що хтось зараз летить в літаку до моря. ))Останні 6 років нічого не змінюється, хай йому грець.А ні, соррі, 4 рази ходила на співбесіди з Еміратс та 2 рази з Етіхад, тотал 6 разів і всі невдалі, я вже почала думати,що це буде диво, якщо я кудись пройду. Але, не в них річ. Коли я прочитала про твою прощу, ні, у мене не виникло бажання повторити таке, але я про те, що до листопада 2016 я була налаштована тільки літати, і тільки в ОАЕ, та потім стало відомо, що наборів на крю що у Еміратс, що у Етіхад зараз немає, криза і все таке і це моє бажання відкладається невідомо наскільки. Знаєш, часом життя може бути несподіваним, і мабуть Бог, або Боже провидіння,не знаю як назвати “підкидає” щось також несподіване, що змінює наші бажання і взагалі думки щодо попередніх “хочу”. Наприкінці жовтня 2016 я страшенно і просто безтямно закохалася в одного чоловіка і одним махом в моїй голові промайнула думка, що все, не хочу ніяких літаків і ніяких Дубаїв і т.д, а хочу бути тільки з ним. Як казала моя покійна бабуся “в тебе все не як у людей”, і я свідомо чи несвідомо не обираю легких шляхів )))) Цей чоловік, якби так сказати, не common person, ні, він не президент, чи прем’єр-міністр )))), але, що зробиш, мене завійнуло так закохатися. Найдивніше ще те, що декілька років тому я бачила саме цього чоловіка і я пам’ятаю як подумала “ой, ні, ні, ні,”, він тоді мені геть не сподобався. Пройшло кілька років і тут таке. Серцю не накажеш. ))) Часом я думаю, що мабуть мені легше було пройти співбесіду в АК, ніж бути з ним. Але, але, українські дівчата просто так не здаються )). Іноді я думаю про те, що Господь відвернув мою увагу від однієї мети і направив її на зовсім іншу, мовляв – ось тобі, давай. Я не знаю чи справді провидіння, чи так дійсно треба, та я дуже молюся і дуже прошу Небо, щоб тільки бути з цим чоловіком. Я скрізь бачу знаки, іноді часто, іноді ні, але вони є і я сподіваюся, що я правильно їх розумію. Ось така Моя проща. Галинко, я би дуже хотіла попросити тебе помолитися за мене, як ті люди молилися за тебе на прощі, щоб Господь не залишив без уваги мої молитви і це моє прохання щодо цього чоловіка,його звати Олексій щоб допоміг нам бути разом, більше нічого не прошу. Помолися за мене, будь-ласка 🙂

    • admin_miss сказав:

      На Вашому місці я б не відмовлялась від мрії заради чоловіка, який ще не набув жодного статусу в Вашому житті. Робіть те, що приносить Вам щастя, вдосконалюйте себе і потрібна людина сама прийде. Це все стаєтся природньо і в потрібний час. Мені колись радили: хочеш мати принца – стань принцесою.

      Моліться за щасливу долю і все в Вас буде, моліться за роботу, яка буде приносити задоволення. Не називайте Богові імена, чи назви, лишіть це на Його розсуд.

Залишити відповідь