Про звільнення. Чому?

Так, я звільнилась! Нарешті наважилась! В блокноті вже давно написала собі дедлайн і я в нього вклалась. Я планувала довести кількість відвіданих країн до позначки 60, але зупинилась на 56 (це всі країни, на землю яких ступала моя нога. Румунію, наприклад, де в мене була пересадка в аеропорту 5 год, я все таки не рахую, і багато інших країн, де ми літаємо, але з літака не виходимо.)

FullSizeRender

Я була в Катарі 3 роки, 3 роки я жила в хмарах, жила роботою, літаками, подорожами. 2 рази на день народження я летіла в Штати, мені давали найважчі, найвиснажливіші рейси. Коли цього року я побачила на день народження Маямі, хотіла йти звільнятись… І навіть Мальдіви і Занзібар в розкладі в тому ж місяці не тішили моє око… Тоді я зрозуміла, що прийшов кінець моєму службвому роману… Накопилась втома, виснаження, ностальгія за домом і рідними.

Чому я так не хотіла Маямі? Бо рейс туди триває 16 годин… Важко собі уявити факт перебування в замкнутому приміщенні набитому ще 280 людьми, в якому нема свіжого повітря, сонячного світла і можливості усамітнитись протягом 16 год… А коли ще кожен п’ятий щось від тебе хоче, щось просить, вимагає… Але на щастя Боїнги (мої улюблені літаки) мають в собі прекрасну кімнатку, райський відсік, найкраще місце в літаку – 8 ліжок для відпочинку стюардес. На 16годинному рейсі нам дають 4 години на сон. Цей час для мене пролітає, як 5 хвилин, бо коли ми туди потрапляємо, то вже страшенно змучені. Але я ще витрачаю 30 хв на перевдягання і приведення себе в порядок після сну, тому сон мій на пів години коротший. Повітря там дуже сухе, це заваджає спати, пересихає ніс і хочеться пити. А турбуленція тільки помагає, як в маминій колисці. Після того, як я спускаюсь з кімнатки відпочинку, починаю знов любити весь Світ і людей))

І от, вилітаємо ми в 8 ранку за катарським часом, прилітаємо в Штати 12 ночі (за катарським часом), 2 години проходить міграційний процес (американці дуже детально перевіряють, кого до себе впускати), потім ще пів години їдемо в готель, потім вечеря, переписка, скайп… і в результаті я лягаю спати через 24 години… В 6ій ранку (за місцевим часом) встаю, бо джет лег… Тоді ще є 8 годин на Маямі, бо в 16 год нас вже забирає автобус в аеропорт… Саме такий рейс в мене був на день народження цього року… Це знущання, вам не здається?! Але є що згадати;)

IMG_8797

IMG_8871

IMG_8877

Тоді мене ще поставили працювати на кухню – найважча і моя най-найнеулюбленіша позиція (бо замість того, щоб спілкуватись з людьми, потрібно, як чорноробочий таскати важкі контейнери, безперестанку і в дуже швидкому темпі працювати)… Хоча, коли всі дізнались, що в мене день народження, то дуже багато помагали і вкінці рейсу мене дуже гарно привітали.

IMG_8894

А вдома теж чекав приємний сюрприз

IMG_8874

День народження в Нью Йорку я теж ніколи не забуду. Тоді цей день тривав для мене цілих 30 годин (найдовший день народження в моєму житті). Я встигла відпрацювати 13 годин, потім поспати ще годин 4-5 і поїхати на Мангетин святкувати. Наш готель в Нью Йорку знаходиться на відсані годинної подорожі на електричці. Тому я зазвичай в перший вечір йду на шопінг десь в районі Ямайка, а вже з самого ранечку вибираюсь в центр. Тоді цілий день гуляю, а потім напів жива йду на рейс в Доху.

Але цього разу було все інакше, не можна ж так проводити день народження. Тому заздалегідь вирішила лишитись на Мангетині на ніч. Найшла найгарнішого каучсерфера в Нью Йорку (я естет по натурі, все має бути гарно в першу чергу!), попросилась до нього на нічліг. Він жив посеред Мангетину в квартирі на мансардному поверсі з прекрасною терасою. Там я зробила цей кадр

IMG_9218

Він показав мені нетуристичні місця, вгостив капкейком, розказував про життя в великому яблуці, грав на фортепіано і гітарі, співав пісні… Така-от імпровізована шоу-програма)) Ні, не думаєте, в нас не було ніякого роману. Я не прихильник фаст-фуду, кожна страва має бути витримана, кожен окремий інградієнт потребує певного часу приготування, кожна спеція відіграє окрему роль. Не можна просто закинути напівморожений півфабрикат в фритюрницю і потім надіятись, що ця страва принесе задоволення. Так і з романами! Дайте їм час, щоб дозріти, навіть Бог створював Світ не за один день.

Тому цей день народження теж залишився в пам’яті на довго, хоч в ньому не було жодного торта, свічок, подарунків, дузів… Але було відчуття магії… Як сьогодні пам’ятаю той момент, коли я пересадками добиралась з готелю в центр Нью Йорку, настрій був святковий, я була щаслива від того, що цей день такий особливий, нетиповий, що життя дарує мені такі цікаві подарунки.

Виглядало це десь так
IMG_9223

Але кожного разу, коли я прилітала з Америки, мені дуже хотілось звільнитись. І не тільки мені, подібні відчуття у всіх моїх подружок.

А потім коли відсипалась, розпакоквувала валізку повну плодами американського шопінгу, якось воно відлягало.

Мені всі питають чому я звільнилась? Питають, що я планую робити далі?

Ще в перші місяці літання в мене була ілюзія, що я зможу вернутись в місто, яке сподобалось, ще багато-багато разів, побачити все непобачене, попробувати все непопробуване… Багато стюардес так і роблять: сподобалась їм Барселона (в яку всі-всі закохані), і кожен місяць вона буде просити її. А я так не можу, я хотіла побачити все! Тому кожен місяць я просила нові напрямки (в нас є можливість попросити до 10 напрямків щомісяця, з яких дають 2-3, деколи 4, деколи 1). В кожному місті я намагалась відкрити щось для себе, найти те, що сподобається саме мені. Так, я спала дуже мало, так, деколи ходила по новому місту, як зомбі, так, заливалась літрами кави. Але воно все вартувало того, що вдалось побачити. Я дивилась на місцевих жителів, аналізувала їх зовнішній вигляд, манери поведінки. Я пробувала місцеву кухню і напої, гуляла місцевими парками, відвідувала галереї, музеї…

Подорожувати мені не набридало, подорож – це стиль життя, який назавжди залишається в крові. Єдине що справді набридло – це завжди бути в оточенні незнайомих людей. 70% свого часу стюардеси проводять з малознайомими людьми. З колегами ми знайомимось на початку робочого дня, потім маємо 2-3 сотні незнайомих пасажирів на борту, в містах гуляємо з колегами, або частіше наодинці (тоді можна більше всього побачити і зробити). Кожну ніч протягом 3 років я засинала і просиналась одна (це все частина наших цікавих правил). Я звикла, людина звикає до всього. Але я не хотіла зробити це стилем життя.

Роботу в наших авіалініях можна порівняти зі службою в армії. З перших днів навчання нам розказували про правила, з часом вилазили все нові й нові… В деякі правила я просто не вірила, настільки абсурдними вони були… Потім виявлялось, що це правда…

Наприклад, ніхто, крім батька, брата або державного таксі “Карва” не може підвозити нас в офісні споруди, навіть, коли ми їдемо туди у свій вихідний день. За це звільняють. І це при тому, що в місті немає публічного транспорту. Правил таких безліч. Тому мені протягом 2 років періодично снились страхіття про те, як я, навіть сама того не усвідомлюючи, порушила якесь правило і думаю що далі робити. Про те, що падає літак, чи терорист на борту, снів ніколи не було… Тобто я боялась нашого менеджменту з їхніми правилами більше, ніж літання зі всіма його ризиками. На третій рік це минуло;)

До звільнення я готувалась давно. Я знала, що це тимчасова робота і як би багато переваг не було від неї, все рівно одного дня доведеться поставити крапку. Я завжди була переконана, що це найкраща робота в світі (нас це ще на тренінгу навчили;)). Жодного разу я не пошкодувала про своє рішення піти в авіалінії. Кожного разу, коли я прилітала в нове місто, коли ми виходили з аеропорта, я вдихала повні груди нового повітря і видихала задоволення від того, що відбувається в моєму житті. Коли вже відпочивши декілька годин я виходила в місто, то йшла з таким щастям, як дівчина йде на зустріч до нового хлопця, який їй дуже-дуже подобався. Я часом переживала, що від мого ненормованого графіку, від всіх безсонних ночей, я можу швидко постаріти, покритися зморшками. Але я знала, що та кількість ендорфінів, яка виділяється в моїй крові кожного разу, коли гуляю по цікавому місту, мала б компенсувати всю перевтому і консервувати молодість;) Ну, принаймні, хотілось в це вірити)))) Так себе втішала))

Тому, коли в мене почав зникати інтерес, коли мені вже хотілось більше спати в номері безвилазно, ніж ходити напівсонною по місту, я зрозуміла, що любов минає. На останньому польоті в Коломбо, я проспала в номері близько 18 годин. Вам може здатись це ненормальним, а мій організм не знав тоді іншого розвитку подій, я фізично не змогла підняти себе з ліжка, піти хоча б на пляж до басейну.

Як казав Ф.Бегбеде – любов живе 3 роки… Зникала і повага до компанії. Вже важко було миритися з новими і новими правилами, набридло виконувати і старі, важко було постійно чогось добиватись… Все набуло досить абсурдних форм.

А в мене так завжди, навіть в школі-університеті, якщо вчитель-викладач мені не подобається, то будуть проблеми з цим предметом. Без любові нема робти. Так і зі стосунками: я дуже терпелива, дуже бережно відношусь до того, що є, даю нові шанси, допоки любов жива. Але якщо її вбивають, то воскресити буде неможливо. Напевно всі такі випробування змінюють нас і дороги назад вже нема, тільки вперед до нових вершин.

Тому поки я насолоджуюсь спілкуванням з батьками, дурію з племінниками (які повиростали, як на дріжджах), бачусь з друзями (стільки, скільки хочеться), багато ходжу (згадую, як це, після Дохи – міста без пішоходів), дихаю свіжим рідким прохолодним повітрям (не вірте, що повітря у Львові загазоване! вас дурять!), зранку бігаю в улюбленому парку (якщо не дощ і не лінь), сплю кожної! ночі 8 годин мінімум. Такі прості речі, за якими скучала і можливо буду скучати скоро знову, тому поки маю доступ, просто радію з них.

Найбільше щастя бути там, де ти є!

FullSizeRender



Comments:

9 коментарів

  • Igrek сказав:

    Три роки – це вже дійсно трохи часу. Та й робота повинна подобатись. Якщо з цим проблеми, то треба щось змінювати.

    Всього найкращого тобі.

  • Andios сказав:

    Ну стюардесси це для отих компаній з затоки щось більше ніж для ерфранса чи люфтганзи наприклад -тому вони і роблять з них ляльок. А дурноваті правила це і є для того щоб сформувати певний типаж, думаю) Ну хтось так собі думав напевне) Ну і думаю така робота і розрхована на кількароків – цеж не пересічні авіалінії де стюардесси можуть за 40 бути. Ти молодець що вчасно пішла і ефективно так пішла якбсказав)

    Ну той що шо 56 – навіщо рахувати кількість відвіданих країн. Головне як це було прожито – впевнений цікаво і насичено. Якнамене краще рахувати кількість відвіданих гарних місць на землі, кількість захоплюючих моментів) А країни рахувати це якийсь спорт – окремий напевне вид. Чомусь впевнений що ти продовжиш свої мандри – найдеш спосіб. З цим складно завязати)

    Зараз на шріланці вчусь на серфера) Навіть щось виходить – хоча пізно в школу). Ще буду 3 місяця. Помітив що дуже допомангає те що добре плаваю і пірнаю бо небоюсь хвиль і падати в них – багато кому це мішає напочатках бачу. Поки цікаво хоча на даний момент моє основне досягнення це набивання об дошку синяків під ребрами)

    Взагалі твоя історія стає все цікавішою і цікавішою)

    • admin_miss сказав:

      я теж мрію Шрі Ланку більше дослідити колись і серфінг – то якась вже аж позахмарна мрія. Сноуборд я опанувала, а от векбордінг не дуже. Кажуть серфінг ще важче. Але виглядає крутезно!

  • Andios сказав:

    Тут особливо нема шо досліджувати – все тесаме) Хоча може тому шо я далеко не фанат південної азії – не мій це стиль. Уже більше не мандрувати хочеться а якийсь найти хороший острів де можна дайвити чи серфити і засісти подовше) Оце зараз сиджу і думаю чи то білет в Чиннай брати чи то до куали і далі в індонезію десь на острови і каже мені розум давай в чиннай а підсвідомість каже в куалу давай)

    Серфінг це нетак вже і складно загалом якнамене. Мені навіть здається що він більш складний у фізичному і травматичному плані аніж у технічному. Потрібно мати непогано фізпідготовку і буди готовим до потенційних травм а сама техніка це сугубо практика бо там нема нічого аж такого.

    Мені вдалось повноцінно проїхати вбік по синій хвилі десь на 15 раз – такшо я уже серфер)
    А так почати можна з їзди в піні від хвиль -це незовсім серфінг але можна уже навіть на 2-3 раз уже стояти на дошці і їхати -ну з чогось же тре починати. Місць де можна навчитися багато досить – такшо тут нема нічого захмарного)
    А так вчився сам -брав дошку і пробував, але це звичайно добре якщо маєш достатньо часу. Тебе наприклад навчив би думаю дость швидко – бо уже знаю які є нюанси там)

    • admin_miss сказав:

      Якщо цікавить моя думка, то їдь в куалу і всі можливі острови в тому напрямку, там благодать! Ну, ти вже напевно помітив, що я Індію недолюблюю.;)

  • Andios сказав:

    Чомусь всетаки захотілося зїсти індійський регіон докінця. Тому поїду туди на місяць а потому може в непал трохи. А так вцілому подорожі мене вже дістали трохи чую. Ніби і цікаво але чую трохи досить)
    Хочу десь уже засісти на островах де можна серфити і підводним полюванням займатися і мені буде добре) надовго б так засів думаю – на рік чи два а там було б видно. Подумав шо нема у мене плану на життя виявляється)

Залишити відповідь