Я не люблю вас і люблю… про роботу

Моя робота, це навіть не робота, це стиль життя, божевільний, хаотичний, джазовий ритм. Я то не сплю дні на прольот, то сплю безвилазно…але все таки більше не сплю… Я вже знаю, хоч не маю дітей, як почувають себе мами немовлят – про 8-ми годинний безперервний сон можна тільки мріяти… Раніше бачила світанок, не лягаючи спати, хіба що на Новий Рік, таке особливе відчуття, особливий день, новий початок… Мама навчила, що таке сон краси, не дозволяла мені допізна вчитись (тому перед екзаменами я вставала на світанку, коли ще всі сплять о 4-5 год).

А тепер світанок, не лягаючи спати, бачу кожен другий день. Немає режиму, все з ніг на голову. Будильник на 2гу, 3тю ночі, 10 вечора, 7 вечора… І хоч живу в такому режимі вже 2 роки, але все рівно, коли випадає денний рейс (раз в ніколи), тільки тоді відчуваю себе людиною на всі 100, тоді я це я, енергійна і весела…

А зазвичай іду посеред ночі на рейс і не можу зрозуміти, чому тим людям не спиться, похрапували б краще в своєму ліжечку, ніж літати бозна куди…

Якщо чесно, я поняття не мала про роботу стюардеси, коли приїхала в Катар. Я належала до тих пасажирів, які думають, що їжу готують в літаку)))) І бачили б ви мій вираз лиця, коли я вперше познайомилась з джамп-сітом (крісло стюардеси). Я думала для нас в літаку відведені чи не найкращі місця, з найкращим видом… А виявилось – складне незручне крісло біля дверей і біля туалету…, на якому ми сидимо тільки під час взльоту і посадки… І там настільки мале вікно, що взагалі нічого не видно… Найкращі місця, виявляється, в пасажирів…і то бізнес класу;)

А пасажири економу приходять до нас на кухню, коли їм ноги затекли, а в нас сам розгар роботи, і починають робити свою йогу… це в кращому випадку, а в гіршому – стоять склавши руки пильно дивлячись на нашу пекельну кухню з блаженними усмішками на обличчі…

photo 3

Це нас дуже дратує і в ці моменти ми дуже хочемо, щоб з’явився знак “пристегнути ремні”. Це те ж саме, якби ви працювали в офісі над якоюсь клопіткою роботою і прийшла групка незнайомців, стала над вами і споглядяла, що і як ви робите. Дайте нам можливість завершити роботу, тоді ми радо з вами поспілкуємось

На цій роботі я зрозуміла, що таке важка фізична праця. І це найважча робота, яку мені доводилось робити.

Я дитина міста, яка виховувалась в тепличних умовах, помагала мамі у домашньому господарстві. Але ми завжди жили в квартирі, городу, свиней ніколи не мали)))) На село мене відправляли в кращому випадку раз на літо на тиждень. І то, все що я звідти пам’ятаю, це читання книжок, які нам задали на літо, страх перед домашніми тваринами (гуси були найстрашніші), а ще більше перед їхніми какашками (мінами), які зрадницько ховались в гарненькій зеленій травичці. Мені сестра ще досі нагадує історію, як я, дуже мала впала в коров’ячу міну…. мій плач чуло все село… Але найбільше джерело жахів – це сільський дерев’яний туалет… Завжди боялась, що ті дерев’яні дошки вже старі, прогнилі і можуть провалитися…, або з тої діри страшної вилізе чудовисько… брррр… навіть зараз кривлюся, коли це згадую… Дивно, але це були основні причини, чому я дуже не любила село.

А загалом приємне місце. Бабуся мене дуже любила, кожного вечора варила молочні каші на замовлення, час-від-часу ми ходили в гості до її подружок, які поїли мене молоком з пінкою… Ну словом, пахати на городах ніхто мене не заставляв, то більше було як поїздки на дачу…

І от потрапила я в Катар на “гламурну роботу” стюардеси і почалось… Таскання валіз щодня (ви знали що нам ніхто не помагає затаскувати валізи в автобус, з автобуса, в літак по тих великих сходах, з літака….). Колись я навіть лижі свої не носила і ображалась, якщо хлопець їх мені не несе, бо тато ж носив завжди)) ( ваша Галя балувана). Але валізи це ще півбіди… А те, як нам завантажують нашу кухню мене справді дивує.

От не можу зрозуміти, чи то ті чоловіки на нас зуб мають, що вони в Досі безвилазно спину гнуть, пахають на всю сім’ю і отримують менше, ніж ми, літаючи по всьому Світу і витрачаючи гроші на різні там луївітони… Чи що? Але вони завантажують дуже важкі непідйомні контейнери на висоту піднятої руки. І нам доводиться їх висувати-засувати протягом всього польоту. Уявіть собі блок (24 штуки) напоїв з висоти піднятих рук поставити на підлогу, а потім назад на місце і так багато раз… Є ще важчі речі, які ми тягаємо…

Також в літаку ми завжди маємо речі, які ніколи не використовуються, але які все рівно нам завантажують і вони просто плентаються під руками заважаючи нам…

Я думала в нас море вільного часу в польоті, коли можна поспати, почитати, подивитись фільми… Виявилось, що все це заборонено і навіть, коли є вільний час (що буває дуже рідко), все що ми можемо робити це сидіти, говорити… не спати! не читати!

Не спати – це найважче! Це боротьба зі своїм організмом, з біологічним годинником, який кричить – розривається “ПОРА СПАТИ!!!!” Найгірше при посадці, після, скажімо, 8-годинного нічного польоту, коли виліт в 2ій ночі, в 23 мене вже забрали з дому, з 2 до 10 ранку ми працювали нонстоп, і тільки при посадці ми сідаємо на свої місця і 30 хвилин боремося зі сном, організм відключається… в такі моменти я не люблю свою роботу, деколи починаю себе сильно шкодувати і мріяти про багатого чоловіка, який скаже мені сидіти дома і виховувати дітей)))).

Часом я сиджу навпроти пасажирів, які всю дорогу похрапували з перервами на їжу, і от тепер при посадці виспані спостерігають за мною вже зовсім негламурною, неусміхненою, невиспаною… Вони так щиро мені співчувають, радять добре відпочити. Мені це піднімає настрій, приємна така турбота навіть від зовсім незнайомих людей.

photo 1

А що моментально піднімає настрій всій команді стюардес і пілотів після будь-якого, навіть найважчого польоту, це коли нарешті (це довгий, затяжний процес) всі пасажири вийши (завжди є 3-4 кадра, які зовсім не бажають покидати літак, довго просинаються, довго збираються, повільно виходять… І от всі пасажири вийшли, лишили по собі літак, як після взриву атомної бомби… (чим довший політ, тим страшніший літак, хоча буває і за годину вони встигають натворити чудасій…) Супервайзер робить оголошення, дякує нам за рейс, за гарну роботу. Ми скоренько перевіряємо чи хто бува чого не залишив, пакуємо свої валізки і щасливі, дуже щасливі виходимо в аеропорт. Таких нас і бачать пасажири в аеропорті, так і появився стереотипний типаж стюардеси – завжди усміхненої, енергійної, привітної.

В великих містах аеропорт знаходиться за межами міста, або в іншому населеному пункті, типу як в Києві Бориспіль. Нас часто селять в готелі поблизу аеропорту, до якого їхати до півгодини часу. Це добре після довгого польоту, але потім бажаючим дослідити місто потрібно витратити на добирання годину, а то і дві. Зате, якщо готель знаходиться в місті, то цю годину, чи дві ми витрачаємо одразу ж після польоту. Виснажені сідаємо в автобус, ще перші 10 хвилин можна почути багато розмов, сміхи, жарти, плани на лейовер… А потім – сонне царство, всі відключаються… Я час-від-часу прокидаюсь, шапка моя вже зовсім негламурно зсунулась на бік (нам не дозволяється зняти капелюшок навіть в автобусі і взагалі в нас є визначені місця і визначений час, коли ми можемо її зняти), дивлюсь по сторонах і бачу своїх втомлених працьовитих колег, які вже так заслужили той солодкий сон. Ця дорога здається безкінечною. Я стаю дуже зла, хочу спати!!!дайте постпати!!!де той готель!?!чому такі корки?!?!що за водій?!?…

Коли виходимо з автобусу, то хтось з колег (Капітан Очевидність) обов’язково скаже мені, що я виглядаю дуже сонною. В мене завжди все на лиці написано, всі емоції і внутрішній стан. А по деяких людях взагалі не видно, що вони не спали пару діб…

Раніше, коли я заходила в номер нового готелю, перше, що робила – фотографувала інтер’єр кімнати. Потім воно все перемішалось в голові, все практично однакове, рідко коли бувають якісь винятково цікаві дизайни. Тепер перше, що роблю – включаю вайфай, перевіряю повідомлення, інстаграм.

photo 2

Я далі перебуваю в тому незрозумілому стані, я його називаю “зомбі”. Мої колеги, дехто з них, йде в місто одразу після приїзду, навіть не спавши. Є такі, і таких більшість, які взагалі з кімнати не виходять, проводять там 24 години, будучи в Нью Йорку, Лондоні, чи найстрашніше – в Гонконгу!!!, та будь-де… Я ж вибираю золоту середину: сплю декілька годин, щоб мінімально відновити сили і прийти до тями і виходжу у пошуках нових вражень нових пригод від нового міста, щоб потім совість не мучила, що мала можливість і не скористалась нею.

І тут, скажу вам по секрету, я відчуваю свою страшну залежність, любов і пристрасть до подорожей. Так, як закохана дівчина йде на побачення з коханим хлопцем, так і я йду на зустріч новому місту. В мене очі загоряются, появляється усмішка, багато енергії. Я потрапляю в зовсім несподівані місця, знайомлюсь з неймовірними людьми, смакую різні екзотичні страви, деколи п’ю червоне вино, чи їм морозиво, слухаю вуличних музикантів, спостерігаю за людьми в метро, гублюся в місцевому шопінгу, вилажу на найвищі вершини міста, фотографую вуличне мистецтво, мрію… і дякую Богу, що подарував мені мою божевільну найкращу в Світі роботу!



Comments:

5 коментарів

  • Andios сказав:

    Зі всього видно що хочеш дітей (жінка всеж) і одночасно не можеш зупинитись в використанні своїх можливостей. В жінок в яких менше можливостей і вибору немає. А мусульмани то ті взагалі радикально до цього підійшли як бачу)
    В мене така дилема простіша і вирішилась просто – я не хочу дітей) І це не питання егоїзму а питання сенсу – бачу що світ перенаселений і людина як той вірус знищує землю і її ресурси і тому неможу при цьому взяти на себе відповідальність зробити ще таку ж істоту докучі. Хіба надіюсь шо колись зрозумію для себе такий сенс)

    Вчора їздив в місцевий адмінцентр (за 220 км) візу продовжувати і їхав в автобусі з таким колоритним бедуїном шо хоч картину малюй і бачу хоче спілкуватись а я по арабськи ніяк) Але вже навчився читати (це було не легко) і думаю скоро хоч якісь слова вивчити і граматику.

    • admin_miss сказав:

      Я дуже хочу дітей і бачу в цьому основне своє призначення. Дарувати життя – це справжнє чудо! Це наш осносвний інстинкт самозбереження, ми продовжуємось в наших дітях. Я не раз маю можливість задуматись (коли в літаку страшенна турбулентність і навіть для нас йде команда сісти на місця) про що буду шкодувати, якщо сьогодні той день, коли все закінчиться… І завжди, про що шкодую, це діти… напевно тому, що жінка, і жінка, яка дуже сильно любить дітей

  • Andios сказав:

    Та ясно. Тут вся думка і зводиться до того що тобі потрібен такий собі диспотичний чоловік який переламає тебе через коліно і заставить вдома з дітьми стдіти) і десь ти напевне про це і мрієш в своїх фантазіях. Просто еталон жінки) в музей можна віддавати.
    Там ще є правда одне ключове слово “багатого”) але це ж тільки довершує цей і без того бездоганний образ.

    В будьякому випадку ти ростеш як блогер)

    • admin_miss сказав:

      ЙОЙ, а то звідки такі навички психолога?!))))) Бажання мати дітей зовсім не характеризує чоловіка, від якого я хочу їх мати. А чому “багатого”, тому що саме з таким чоловіком появиться можливість сидіти дома непрацюючи, дивно було б писати, що я в моменти, коли дуже важко працювати, мрію про бідного чоловіка… Нелогічно, чи не так?

      Питання про мій ідеал чоловіка дуже обширне, варте окремого посту, але в двох словах можу запевнити, що це явно не деспот, який мене “переламає через коліно” )))) Це чиїсь фантазії, явно не мої))))

  • Andios сказав:

    Та то на мене так певно впливає перебування в мусульманському середовищі. Мимоволі хочеться і собі трохи жінок поугнітати)

    А взагалі зараз як літаю то постійно про тебе згадую, придивлсь до стюардів – уявляю собі їхню роботу. В мене таке відчуття що я вже досить інформований) Про блогера я не жартував – я вже кілька разів перечитую цей пост)

Залишити відповідь